Поручителем може бути будь-яка фізична або юридична особа, майновий стан і ділові якості якої не викликають сумнівів у кредитора. До такого висновку прийшов Верховний Суд України при аналізі застосування судами законодавства, що регулює поручительство як вид забезпечення виконання зобов’язання.
АНАЛІЗ
застосування судами законодавства, що регулює поручительство як вид забезпечення виконання зобов’язання
(Витяг)
Згідно ст.526 Цивільного кодексу України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або іншими звичайно ставляться.
З метою забезпечення належного виконання зобов’язання і захисту майнових інтересів кредитора в разі порушення зобов’язання боржником закон передбачає спеціальні заходи – визначає окремі види забезпечення виконання зобов’язання: неустойку, поручительство, гарантію, заставу, утримання, завдаток або інші види, встановлені договором або законом (ст. 546 ЦК).
Доцільність використання того чи іншого виду забезпечення виконання зобов’язання залежить від сутності забезпеченого зобов’язання. Для зобов’язань, що виникають з договору позики або кредитного договору, в останні роки набули масового характеру, найбільш прийнятними гарантія, застава і поручительство, остання з яких є більш популярною, оскільки гарантія обмежена колом осіб, які можуть виступати гарантами, а заставу не може застосовуватися в випадках відсутності майна, яке може бути передано в заставу. Поручителем ж може бути будь-яка фізична або юридична особа, майновий стан і ділові якості якого не викликають сумнівів у кредитора.
У зв’язку з наслідками світової фінансової кризи 2008 р, Коли в суди почали масово звертатися як кредитно-фінансові установи, так і фізичні і юридичні особи з приводу вирішення спорів, пов’язаних з виконанням кредитних зобов’язань, які дуже часто забезпечувалися порукою, питання застосування законодавства, регулюючого порука, набуло особливої актуальності.
Мета проведеного аналізу – вивчення практики застосування судами законодавства, що регулює порука, розгляд спірних питань, що виникають з приводу укладання договору поручительства, виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою і припинення поручительства, надання пропозицій щодо забезпечення правильного й однакового застосування судами норм права.
Зміст, істотні умови і особливості договору поручительства
Відносини, пов’язані з поручительством, врегульовані нормами §3 гл.49 розд.Ікн.5 ЦК.
Поняття поручительства закріплено в ст.553 ГК, згідно з якою порукою є договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або в повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі, оскільки відповідно до ч.2 ст.547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Нерідкі випадки заперечування договору поручительства на тій підставі, що особа як поручитель такого договору не підписувала і навіть не знала про його існування, поки фінансова установа не звернулася до неї з вимогою про виконання боргового зобов’язання боржника. Почеркознавча експертиза, яка проводиться в ході розгляду таких справ, як правило, підтверджує невідповідність підпису поручителя.
Вирішуючи спори, суди визнають такі договори або недійсними, або нікчемними, а іноді – неукладеними.
При розгляді справ цієї категорії потрібно враховувати наступне.
Згідно ч.2 ст.215 ЦК недійсною є угода, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Частиною 3 ст.215 ЦК передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У ч.1 цієї ж статті зазначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених чч.1-3, 5 і 6 ст.203 ЦК.
У разі непідписання договору особою, вказаною в ньому в якості сторони, за умови підтвердження цього факту належними доказами, при встановленні, якої не здійснювалися дії, спрямовані на виникнення відповідних правовідносин, такий договір за позовом цієї особи (або іншої заінтересованої особи) може бути визнаний недійсним у зв’язку з невідповідністю його вимогам чч.3 і 5 ст.203 ЦК, а саме: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
ЦК не визначає перелік істотних умов, які повинен містити договір поручительства.
Оскільки порука є видом забезпечення виконання зобов’язань і при цьому одночасно сама має зобов’язуючий, договірний характер, на правовідносини поруки поширюються загальні положення про зобов’язання та про договори (розд.І і II кн.5 ЦК).
Згідно ч.1 ст.638 ЦК істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди .
З огляду на характер поручительства (похідний, залежний від основного зобов’язання), до істотних умов договору поручительства слід віднести:
• визначення зобов’язання, яке забезпечується порукою, його зміст і розмір, зокрема реквізити основного договору, його предмет, термін виконання тощо;
• обсяг відповідальності поручителя, так як за ч.2 ст.553 ГК поручительством може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або в повному обсязі, а ч.2 ст.554 ЦК встановлено, що поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки;
• відомості про сторони: кредитора і поручителя;
• відомості про боржника (хоча він і не є стороною договору поруки, але по ч.1 ст.555 ЦК в разі отримання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову – подати клопотання про залучення боржника до участі в справі. до того ж до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі і ті, що забезпечували його виконання (ч.2 ст.556 ЦК).
Дискусійним є питання про участь в договорі поруки боржника або згоди останнього в укладенні договору поруки.
Виходячи з формулювання ст.553 ЦК, договір поручительства – двосторонній угода, для укладення якого достатнім волевиявлення кредитора і поручителя. Чинним законодавством також не встановлено обов’язок поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов’язань перед кредитором.
Згідно ст.626 ЦК поручительство створює права для кредитора і обов’язки для поручителя, безпосередньо на права і обов’язки боржника цей вид забезпечення виконання зобов’язань не впливає, оскільки зобов’язання боржника в цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються. Такий висновок зроблено Верховним Судом в постанові від 20.02. 2012 з справі №6-51цс11.
Однак на противагу зазначеної вище позиції як один з основних аргументів висувається встановлене законом право поручителя отримати від боржника оплату за надані йому послуги (ст.558 ЦК), для чого необхідна домовленість між боржником і поручителем.
І дійсно, зазначена норма наділяє боржника додатковим обов’язком, але з буквального її тлумачення можна зробити висновок, що законом надано можливість укласти між боржником і поручителем окремий договір з оплати послуг останнього.
Якщо договором поруки, укладеними між кредитором і поручителем, передбачається оплата послуг поручителя боржником, за позовом позичальника можливе визнання недійсним договору поруки в цілому, а лише окремих його частин, зокрема щодо права на оплату послуг, є логічним в даному випадку і таким, що відповідає чинному законодавству (ст.217 ЦК).
Можливо також укладення договору поручительства за участю трьох суб’єктів – кредитора, поручителя і боржника. Таким договором притаманні ознаки змішаного оскільки ним регулюються різні відносини: по-перше, між кредитором і поручителем по встановленню обов’язки останнього відповідати за порушення зобов’язання боржником; по-друге, між боржником і поручителем про оплату послуг за надану порука; по-третє, між усіма суб’єктами у визначенні питань за окремими умовами поруки (часткова відповідальність поручителя або в повному обсязі, солідарна або субсидіарна т.д.).
Необхідно визнати, що підписання договору поручительства трьома учасниками є найбільш зручним і надійним варіантом врегулювання правовідносин між сторонами, оскільки це дає можливість узгодити інтереси всіх суб’єктів, визначити їх права та обов’язки і уникнути при цьому можливості будь-яких зловживань від будь-якої з них.
За ч.2 ст.548 ЦК недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим кодексом.
Зазначене не означає, що договір поруки не можна укладати на забезпечення виконання зобов’язання, яке може виникнути в майбутньому. Головне, щоб на момент звернення кредитора до поручителя таке зобов’язання реально існувало і було дійсним. Одним з істотних умов договору поручительства при цьому має бути встановлення ознак, за якими можна ідентифікувати і конкретизувати це майбутнє зобов’язання.
Потрібно зауважити, що норми ЦК, якими врегульовані відносини поручительства, мають диспозитивний характер, надаючи можливість сторонам врегулювати на власний розсуд більшу частину умов договору, зокрема за обсягом зобов’язання поручителя (забезпечення боргу частково або в повному обсязі), характеру зобов’язання поручителя (солідарно з боржником або субсидиарно) і ін.
Актуальним виявилося питання про те, чи необхідно згоду другого з подружжя на укладення договору поруки.
Вирішуючи дані справи, потрібно враховувати наступне.
Згідно ч.3 ст.368 ЦК і ч.1 ст.60 Сімейного кодексу майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Майном за ч.1 ст.190 ЦК вважаються не тільки предмети матеріального світу, а також майнові права та обов’язки.
На підставі ч.4 ст.65 СК укладений одним із подружжя договір створює обов’язки для другого з подружжя лише в тому випадку, якщо договір укладено в інтересах сім’ї, а майно, одержане за цим договором, використане для задоволення потреб сім “ї.
Частини 1 ст.553 ЦК визначено, що поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.
Згідно ст.73 СК за зобов’язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Оскільки договір поруки укладений не в інтересах сім’ї, він не породжує для другого з подружжя ніяких обов’язків і за зобов’язаннями поручителя за цим договором стягнення не може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя. За зобов’язаннями того з подружжя, хто є поручителем, стягнення може бути накладено тільки на особисте майно поручителя. Кредитор співвласника майна, що перебуває у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернено стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.
Отже, законні підстави для визнання договору поруки недійсним у зв’язку з ненаданням згоди поручителя на його висновок другого з подружжя відсутні.
Розгляд окремих справ про визнання договору поруки недійсним
Нерідкі випадки звернення до судів з позовами про визнання договору поруки недійсним з підстав його вчинення під впливом помилки, обману або під впливом тяжкої обставини.
Верховний Суд в п.19 постанови Пленуму ВС «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 №9 роз’яснив, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання угоди недійсною.
Суди, як правило, зазначені роз’яснення враховують.
Так, у справі за позовом Т.Н. в ПАТ «Енергобанк», за участю третьої особи Т.А., про визнання договору поруки недійсним позивачка вказала, що при відсутності у неї заробітку і власного майна (вона студентка) укладення такого договору було неможливим, і це свідчить про нерозуміння позивачкою своїх дій ; при укладенні договору вона також помилилася щодо обставин угоди, які мають істотне значення, а саме щодо своїх прав і обов’язків.
Рішенням Центрального районного суду м.Миколаєва від 9.11.2012 в задоволенні позову відмовлено у зв’язку з недоведеністю позовних вимог. Рішення не було оскаржено і набрало законної сили.
Угода визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін угоди. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, за якими особа введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (п.20 постанови №9).
У справах про визнання договору поруки недійсним на підставі ст.230 ЦК позивачі зазвичай заявляють, що боржником і (або) працівниками банківських установ при укладенні кредитного договору замовчувалися або помилково повідомлялися відомості, які, на думку позивачів, мали істотний вплив на їх волевиявлення при укладенні договорів поруки.
Наприклад, рішенням Апеляційного суду Вінницької обл. від 5.09.2012 скасовано рішення Ленінського районного суду Вінниці від 23.05.2012 про відмову в задоволенні позову Н. до Г., ВАТ «Державний ощадний банк України», про Визнання договору поруки недійсним і прийнято нове рішення, яким позов задоволено.
Підставою для звернення до суду Н. стало те, що між відповідачами був укладений кредитний договір. На забезпечення виконання цього договору між позивачем, банком і Г. був укладений договір поруки. Оскільки при підписанні цього договору Г. надав позивачу фальсифіковану довідку про заробітну плату і таким чином ввів в оману щодо своєї здатності погашати кредит, у зв’язку з чим позивач вимагав визнати недійсним укладений договір поруки.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що договір поруки підписаний особисто позивачем, при його підписанні він розумів його зміст і значення своїх дій. Оскільки позичальник не є стороною договору поруки, а стороною в зобов’язанні, забезпеченому порукою, то застосування ст.230 ГК неможливо, оскільки за цією статтею одна зі сторін угоди може ввести в оману іншого.
З такими висновками апеляційної інстанції не погодився, вказавши, що ч.1 ст.230 ЦК передбачено, що якщо одна зі сторін угоди навмисне ввела іншу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
З матеріалів справи видно, що при укладенні кредитного договору та договору поруки боржник Г. ввів в оману кредитора і поручителя по своїй платоспроможності, надавши підроблену довідку про заробітну плату. При цьому представник банку визнала, що при наявності достовірної інформації про майновий стан Г. кредиту він би не отримав, а Н. наполягав на тому, що договори поруки за таких умов не підписав би.
Оскільки Г. навмисно ввів в оману позивача і банк про обставини, що мають істотне значення і могли перешкодити здійсненню договору поручительства, рішення суду першої інстанції обгрунтовано скасовано.
Однак в більшості випадків позивачі не можуть довести обґрунтованість своїх позовних вимог і як наслідок в задоволенні таких позовних вимог суди відмовляють.
Це стосується і розгляду справ про визнання недійсним договору поруки з підстав вчинення правочину під впливом насильства (ст.231 ЦК) або під впливом тяжкої обставини (ст.233 ЦК).
