При відсутності спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або особистої заяви людини, яка не перебуває в шлюбі з матір’ю дитини, але вважає себе батьком дитини, батьківство щодо дитини, яка народилася, може бути визнане за рішенням суду. Відповідно до ч. 3 ст. 128 Сімейного кодексу України (далі – СК України) позов про визнання батьківства може бути пред’явлений: матір’ю дитини; опікуном дитини; піклувальником дитини; особою, яка утримує та виховує дитину; самою дитиною, якщо вона досягла повноліття; особою, яка вважає себе батьком дитини.
Справи про визнання батьківства суд розглядає в позовному провадженні. У таких справах позови осіб, зазначених у ч. 3 ст. 128 СК, приймаються до судового розгляду, якщо: 1) при народженні дитини у матері, яка не перебуває в шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім’я та по батькові дитини записується за її вказівкою (ч. 1 ст. 135 СК) 2) в разі смерті матері, а також при неможливості встановити місце її проживання запис про неї та про батька дитини вчинено за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина (ч. 1 ст. 135 СК) 3) батьки дитини невідомі і запис про них у Книзі реєстрації народжень вчинено за рішенням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК).
Відповідно до ст. 128 СК України закріплює положення, згідно з яким підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до вимог ЦПК України. Таким чином, походження дитини встановлюється судом з урахуванням усіх обставин. До того ж можуть застосовуватися будь-які засоби доказування, передбачені цивільним процесуальним законодавством: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновок експерта.
Так, в одній зі справ як доказ батьківства суд взяв до уваги татуювання на руці відповідача «син Аркадій».
Як докази для встановлення батьківства в суді можуть бути досліджені листи, телеграми відповідача, в яких він повідомляє про можливість народження чи народження дитини певною жінкою; заяву відповідача за місцем роботи про надання йому відпустки у зв’язку з народженням дитини; показання свідків про виявлення відповідачем турботи про дитину та її мати, обрання імені дитини тощо. Очевидно, що при підготовці справ про встановлення батьківства до судового розгляду і в ході їх розгляду суд вправі з урахуванням думки сторін і обставин справи призначити експертизу. Висновок експертизи у справі про народження дитини, в тому числі експертизи, проведеної методом генної дактилоскопії, повинен бути оцінений судом у сукупності з іншими доказами у справі.
В основу рішення суду не можуть бути покладені лише докази, отримані з порушенням закону, не мають юридичної сили. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України. Підсумовуючи наведене, можна визначити умови, при яких буде мати місце визначення батьківства за рішенням суду. До них відносяться: відсутність зареєстрованого шлюбу між батьками дитини на момент її народження; відсутність спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою; відсутність особистої заяви чоловіка про визнання себе батьком дитини.
При встановленні батьківства суд бере до уваги такі обставини (умови): спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини і відповідачем до народження дитини; спільне виховання та утримання ними дитини; докази, з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства. Наявність спільного проживання та ведення спільного господарства дає право суду вважати, що відповідач є батьком дитини. Однак це не є безперечним доказом батьківства, оскільки відповідач може надати суду докази, що виключають його батьківство, наприклад, надати до суду документи, з яких випливає, що він тривалий час страждає імпотенцією або з інших обставин не може бути батьком дитини.
Тому суду доводиться іноді застосовувати експертизу (біологічну, гінекологічну, урологічну), щоб з більшою вірогідністю встановити батьківство. Відповідно до ст. 146 ЦПК України в разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити в його визнанні.
Крім того, в разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право винести постанову про примусовий привід на проведення такої експертизи.
Тому, на наш погляд, можливо, вносячи зміни в СК України законодавчо слід вирішити дуже важливе питання: чи варто поміщати в Кодекс підстави встановлення батьківства в судовому порядку, чи не простіше в кожному спірному випадку покладатися на висновок «геномної дактилоскопії».
Вперше результат експертизи, яка була проведена методом аналізу структури ДНК, був прийнятий як доказ у справі про встановлення батьківства в 1987 році у Великобританії.
У Радянському Союзі був розроблений власний метод проведення «геномної дактилоскопії». Перша була проведена вже в 1987 р в Бюро головною судово-медичної експертизи РРФСР.
У разі ухилення сторони у справі від участі в проведенні судово-біологічної експертизи, суд вправі винести постанову про його примусовий привід (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів »).
Треба додати, що встановлення факту визнання батьківства визначаються і після смерті батька дитини в судовому порядку, наприклад Постанова від 02.07.1969 р .. Судової Колегії у цивільних справах Верховного суду УРСР, де позивачка неодноразово зверталася до суду, але так і не прийнято рішення про задоволенні позову. Згідно п. 8 зазначеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України, якщо відповідач побажає добровільно подати заяву до органу РАЦС про реєстрацію свого батьківства, суд відкласти розгляд справи або оголосити перерву на термін, необхідний для вирішення питання в такому порядку, а в разі надання нового свідоцтва про народження дитини – закрити провадження у справі через відсутність підстав для її судового розгляду (п. 1 ст. 205 ЦПК України).
Так, в рішенні Артемівського районного суду. Луганська від 25 серпня 2005 «П. звернулася в суд з позовом до Л. про встановлення батьківства та стягнення аліментів. Відзначала, що з 6 березня 2000 до 26 червня 2003 вона перебувала з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах, від яких в червні 2001р. У них народився син А. Відповідач відмовився подавати до органів РАГЦу заяву про реєстрацію свого батьківства і надавати матеріальну допомогу на утримання дитини. У зв’язку з цим позивачка просила суд встановити батьківство Л. відношенні сина А. і стягнути з відповідача аліменти на утримання дитини в розмірі 1/4 частини його доходів. Рішенням Артемівського районного суду. Луганська від 25 серпня 2005, залишеним без змін постановою апеляційного суду Луганської області від 10 листопада 2005, в задоволенні позову відмовлено. В обґрунтування касаційної скарги П. посилала на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, в зв’язку з чим поставила питання про скасування судових рішень і ухвалення нового рішення про задоволення позову. Заперечуючи проти касаційної скарги, Л. звернув увагу на те, що судові рішення, на його думку, є законними і обгрунтованими. Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. При вирішенні справи суди керувалися тим, що в червні 2001 р. в позивачки народився син А. і відповідач після його народження визнавав своє батьківство. Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд керувався тим, що згідно з висновками комісійних судово-медичних експертиз відповідач не міг бути батьком дитини в зв’язку з його нездатністю внаслідок хвороби до запліднення жінки. Апеляційний суд погодився з останнім висновком місцевого суду та залишив рішення місцевого суду без змін. У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» роз’яснено, що при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася в 1 січня 2004, необхідно застосовувати відповідні норми КпШС. Згідно ч. 3 ст. 53 КпШС при встановленні батьківства суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини і відповідачем до народження дитини або спільне виховання або утримання ними дитини, або докази, з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства. При вирішенні справи суд прийшов до висновку, що відповідач після народження дитини визнавав своє батьківство щодо сина, і цей факт підтверджується зібраними у справі належними доказами. Одночасно, обґрунтовуючи свій висновок про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції послався на висновки комісійних судово-медичних експертиз від 14 жовтня і 20 листопада 2004 по неспроможності відповідача до запліднення жінки. Зі змісту висновку комісійної судово-медичної експертизи від 20 листопада 2004 вбачається, що комісія не змогла дати категоричної відповіді на питання про можливість Л. до запліднення позивачки в період зачаття дитини, а тільки зробила припущення, що хвороба відповідача, в результаті якої він втратив здатність до запліднення жінки, могла почати розвиватися до запліднення дитини. У той же час, докази, які мають характер припущення, не можуть бути покладені в основу рішення суду. Апеляційний суд, виконавши при розгляді справи вимог ст. 303 ЦПК України, на зазначені порушення закону уваги не звернув. При таких обставинах оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до ст. 335 ЦПК. Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила частково. Рішення Артемівського районного суду. Луганська від 25 серпня 2005 і постанова апеляційного суду Луганської області від 10 листопада 2005 скасувала, а справу передала на розгляд до суду першої інстанції. »
Як бачимо судовий порядок встановлення батьківства досить складна справа, але при цьому ще досить протилежна проблема, така як «незахищене батьківство».
Спочатку батькові, згідно ч. 1 ст. 158 СК України, необхідно звернутися із заявою до органу опіки та піклування щодо визначення способу участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею. Розгляд такої заяви відбувається на спільному засіданні опікунської ради. Як правило, рішення майже завжди виноситься з урахуванням побажань колишньої дружини. Якщо вона з якихось особистих міркувань не бажає, щоб дитина бачила свого батька, то в більшості випадків органом опіки йому виділяється лише 2:00 в тиждень на спілкування з сином або дочкою і, що найцікавіше, в присутності вороже налаштованої матері. Коли ж це рішення органу опіки та піклування повністю проігноровано батькові нічого не залишається робити, як звертатися до суду, а там його чекає безліч розчарувань і принижень.
У ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства» прописано, що батьки, які проживають окремо від дитини, мають право спілкуватися з нею тільки за однієї умови – «якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини».
Отже, чоловікові для того, щоб брати активну участь у вихованні рідної дочки або сина, треба спочатку довести суду, що він є гідним членом суспільства і гідним вихователем для власної дитини, а лише потім претендувати на роль батька.
Україна приділяє все більше уваги захисту інтересів дитини, а отже, на особливу увагу заслуговують питання регуляторного впливу на правовідносини батьківства. Безумовно, в цій галузі наявні пробіли, які потребують нормативного врегулювання.
